Навіщо Україні технопарки
Підсумки Forbes-сніданку з Василем Хмельницьким, Євгеном Уткіним, Михайлом Шмельовим і Сергієм Кіралєм
Чому при створенні технопарків варто повчитися в Ізраїлю та Польщі, який рівень податків повинен бути для IT-галузі, скільки коштує виховати висококласного фахівця, а також чому Україні треба перестати займатися аутсорсингом, обговорювали на Forbes-сніданку бізнесмени Василь Хмельницький і Євген Уткін, директор з технологічної політики «Microsoft Україна» Михайло Шмельов, а також глава управління зовнішньоекономічних відносин та інвестицій Львівської міської ради Сергій Кіраль.
− Індустріальні парки прийнято вважати якоюсь панацеєю для української економіки. Але є і протилежна думка, що в наших умовах штучно створені умови для кооперації в одному місці працювати не будуть.
Василь Хмельницький: Індустріальні парки і високотехнологічні парки, незважаючи на те, що є різними форматами, цілком можуть працювати як точка економічного зростання. Безліч розвинених країн пішли шляхом створення таких парків. Наприклад, у Туреччині понад 290 індустріальних парків, близько 30% економіки Китаю знаходиться у вільних економічних зонах та індустріальних парках. У Польщі − 81 індустріальний парк і 14 вільних економічних зон. Припустимо, мені як інвестору вибирати Польщу чи Україну? Де об’єктивно менше ризиків? Напевно, в Польщі.
− Зате в Україні потенціал прибутковості може бути вищим.
Михайло Шмельов: При високій прибутковості і ризики вищі. Фактично інвестор вибере ту країну, в якій об’єктивно менше ризиків.
− Якщо розглядати технологічні парки як можливість знизити ризики для інвесторів − комунікації з державою, з діловим середовищем. Але якби все було так просто: побудував парк − прийшли інвестиції.
Євген Уткін: Країна має обмежені ресурси − тимчасові, людські, фінансові − тому необхідне фокусування, точки кристалізації. На мою думку, в Україні повинні бути пріоритетними три напрямки: оборона і безпека, сільське господарство, енергетика та енергоефективність. І, можливо, охорона здоров’я. Розвиток хай-теку, інформаційних технологій, біо-, нанотехнологій, електроніки і мікроелектроніки буде перспективним насамперед у цих галузях.
Найбільш стрімким буде розвиток хай-теку в сільському господарстві, оскільки це єдиний сектор української економіки, який має світове значення. Україна впевнено входить у топ-5 світових гравців із величезним запасом зростання за рахунок застосування технологій і збільшення ефективності бізнесу. Так, якщо порівняти нашу країну, наприклад, із Німеччиною, в середньому врожайність у нас нижче приблизно в 2,5 рази. Крім того, якщо у фінансовому секторі, в телекомунікаціях проникнення технологій наближається до 100%, то в сільському господарстві − мінімальне. Ми маємо в своєму розпорядженні величезний домашній ринок, на якому можна виростити технологічних чемпіонів світу, оскільки індустрія smart agriculture тільки зароджується.
М. Ш.: Зростання попиту, споживання всередині держави в першу черга повинне стимулюватися державою. Це основний драйвер зростання технопарків або зростання економіки. Досвід присутності Microsoft в інших країнах, крім вільних економічних зон, показує, що споживання завжди стимулювалося державою. Прекрасний приклад − Ізраїль. В умовах війни й відсутності ресурсів сьогодні це технологічно розвинена країна, яка експортує величезну кількість продуктів інтелектуальної власності. Так, усе почалося з військового сектору, але це стимулювало розвиток високотехнологічного виробництва. А що відбувається в Україні? Спочатку країна з величезним потенціалом IT-галузі експортує можливості і таланти наших фахівців. Частково R&D-офіси (R&D − Research and Development) світових лідерів IT-індустрії знаходяться тут. І в Microsoft, і в Cisco, і в Google, і Apple. Відбувається ось що: українські фахівці створюють продукт для закордонних компаній, а потім Україна цей продукт і купує.
− Під ініціативою держави ви маєте на увазі держзамовлення?
М. Ш.: Держава повинна споживати внутрішній продукт, робити акцент на тому, що вироблено безпосередньо в країні. Але такої культури споживання в Україні немає. Крім того, цілісної стратегії розвитку країни теж немає, державного бачення цього проекту не існує. Є непогані ініціативи. Але як тільки ці ініціативи потрапляють до державної програми, вони відразу перетворюються на якийсь непов’язаний між собою набір активностей, ніхто не аналізує їх ефективність.
Ключовим кроком має бути введення, напрямок, куди ми йдемо, за якими правилами граємо, а вони, в свою чергу, повинні бути постійними і не мінятися. Перш за все це стосується оподаткування та митних зборів. Microsoft замовляє частину R&D, але сюди ми не йдемо. Ризики в даному випадку мінімальні. А чому доводиться мінімізувати ризики? Інвестиційно-привабливий клімат для іноземної компанії відсутній. Нестабільність політик і відсутність стратегії.
Коли ми говоримо про створення робочих місць, для інвесторів не повинно бути аргументом, що в Україні дешева робоча сила
Є. У.: Потрібно не стільки боротися за держзамовлення, скільки залучати міжнародних гравців, таких як, наприклад, Microsoft або Boeing. Щоб тут працювали не 20, а 2000 чоловік. У російському R&D компанії Boeing працювало понад 500 осіб, в Intel − кілька сотень людей. Сьогодні, здавалося б, це все можна перенести в Україну, але держава над цим не працює і не веде ніяких переговорів. Приклади Ірландії, Ізраїлю показують, що інтеграція транснаціональних гравців у національну економіку шляхом надання пільгових умов ведення бізнесу дає стрімкі точки зростання всієї екосистеми.
− В Україні вже існують кілька технопарків, але наскільки вони ефективні? Чи дійсно вони функціонують, чи їх ефективність закінчується на папері?
Сергій Кіраль: Для мене індустріальні парки, технопарки − економіко-правовий інструмент забезпечення конкурентоспроможності, диференціації на ринку. У Львові існує один із подібних проектів. Він орієнтований на певний кластер − автомобілебудування в Східній Чехії, Західній Румунії, Словаччині, Польщі, де виробляється кілька мільйонів авто в рік. Навколо цього кластера в межах 500-600 км працюють безліч підприємств, які виробляють і забезпечують заводи (Fiat, Volkswagen і ін.) комплектуючими і запчастинами. На даному етапі є голландська компанія-інвестор − вона займеться розвитком і управлінням цього парку. Вони виступають як девелопери, які можуть під ключ побудувати підприємство. В результаті інвестор-виробник просто заходить зі своїм обладнанням, вмикає в розетку верстати, наймає працівників і починає виробляти, а не займається іграми з владою, обленерго, податковою та ін.
Є. У.: Успіх Львова можна пояснити в першу чергу тим, що у міста є стратегія розвитку. Дві основні складові стратегії: туризм та IT. Доречно згадати Польщу, де в 1989 році було розроблено першу стратегію − План Бальцеровича, під яку МВФ виділив $1 млрд. Сьогодні існує близько 200 планів розвитку галузей і окремих регіонів. Змінюються президенти, прем’єри, але стратегія розвитку в цілому не змінюється. Це є ключовим фактором успіху. Приклад Польщі, напевно, найбільш релевантний для України, треба визначити, нарешті, напрямки розвитку. В умовах обмежених ресурсів потрібен фокус − не всі і всім і потроху, а концентруємося на пріоритетах і створюємо точки зростання.
− З яких секторів і конкретних напрямків у такому випадку слід починати?
В. Х.: У нас сильно розвинений аутсорсинг, але не стартапи. Сьогоднішнє законодавство абстрактне, а це дає можливість силовим структурам нападати на IT-бізнес. У підсумку багато IT-фахівців переїжджають у Польщу або інші країни. Нещодавно в білоруському технопарку мені сказали, що не бачать сенсу готувати власних IT-фахівців, тому що всі потреби покривають першокласні фахівці з України. Якщо в Польщі платять податок 10%, то чому в нас повинні платити 60%? Якщо ставка буде 60%, логічно, що всі поїдуть у Польщу. Ми повинні це розуміти − тут іншого варіанту немає, потрібно просто узаконити існуючі умови. Тоді може бути зворотний приплив фахівців.
− Тільки офіційний експорт IT-продукції в 2014 році склав $2 млрд, в 2015-му − $2,5 млрд; якщо говорити про тіньовий сектор, то за різними оцінками він суттєво перевищує офіційний.
Є. У.: На зазначені вами суми Україна надала послуги з IT-аутсорсингу. У 90% випадків мова йде не про створення продуктів, а просто про використання робочої інтелектуальної сили. Так, це хороший початок, але цей бізнес створює тільки одне робоче місце. Якщо говорити про реальну інноваційну економіку, про біотехнології, мікроелектроніку, електроніку, то в даному випадку одне робоче місце створює екосистему з десятками робочих місць. Ось що необхідно розвивати.
С. К.: Можливо, це природний процес, який необхідно пройти. Та ж ситуація відбувається й у виробничій сфері. В Україні багато інвесторів − великі іноземні компанії, що працюють на давальницькій сировині, фактично використовують наш людський ресурс, зношують нашу інфраструктуру. Схема така: завозять сировину, переробляють і вивозять, не створюючи при цьому якісь нові продукти. Це перехідний етап, але він затягнувся на 25 років. І на інший рівень ми не перейдемо, поки не створимо для цього умов, поки не реформуємо систему судів і систему податків. Лише так ми зможемо стати зрозумілими і прогнозованими в середньостроковій і довгостроковій перспективі, що хвилює інвестора в першу чергу.
У людини є дві основні життєві мотивації: самореалізація (саморозвиток) і служіння. Як правило, в бізнесі самореалізація є основним мотивом, а на держслужбі все-таки має бути служіння
В. Х.: Коли ми говоримо про створення робочих місць, для інвесторів не повинно бути аргументом, що в Україні дешева робоча сила. Рівень оплати необхідно піднімати і декларувати, що ми настільки ефективні, що можемо зробити якісну продукцію дешевою. Ось за це варто боротися.
− На Україну починають звертати увагу великі інвестори. Наприклад, Джордж Сорос спільно з місцевою інвестиційною компанією створив стомільйонний фонд. Всі знають його орієнтацію на спекулятивні інвестиції. Можливо, його прихід варто оцінювати позитивно?
Є. У.: З одного боку − добре, якщо це реальна інвестиція. Але в більшості випадків це не так. На економіку такі «інвестиції» ніяк не впливають. Сьогодні всі пропозиції «покупців», які є на ринку, йдуть за заниженою оцінкою активів. Для тих, хто створює бізнес в Україні, такі пропозиції не цікаві.
В. Х.: Так, зараз багато західних фондів приїжджають у нашу країну. Але в більшості випадків це спекулятивні дії не для того, щоб побудувати тут виробництво, проінвестувати, а для того, щоб дешево скупити активи, а потім перепродати.
− Ми постійно говоримо про створення сприятливих умов. Але незрозуміло, хто все-таки повинен їх створювати?
С. К.: Сьогодні ми маємо справу з пострадянським методом управління, клептократичною системою, яка не мислить тими категоріями, про які ми з вами говоримо. Моє покоління вже сприймає себе в якості добрива, необхідного для виховання покоління нових лідерів, нових менеджерів, які будуть мислити стратегічно. Вони будуть формувати команди, розуміти, що людей, які працюють у владі і відповідають за мільярди і стратегії, треба мотивувати і платити їм нормальні зарплати, тим більше якщо ми хочемо перемогти корупцію.
В. Х.: Старе покоління ми вже втратили, нове − поки що не створили. Нове покоління − це в першу чергу навчання. Часто буваю в Туреччині і бачу, як управлінці 50-60 років працюють із молодими людьми. Виходить синергія: одні передають досвід, другі − нові технології.
Є. У.: Після Майдану спостерігалася хвиля патріотизму, яка висвітлила величезний людський капітал країни. Те, що було зроблено українцями в цьому кластері, при звичайних умовах − невійськових, вартувало б сотні мільйонів доларів, а на реалізацію пішло б кілька років. Все починається з найголовнішого − визначення, куди ми рухаємося. На державному рівні повинна бути не кон’юнктурна, а системна і стратегічна програма розвитку, яка обговорена і прийнята активною частиною політикуму, суспільства і бізнесу.
У людини є дві основні життєві мотивації: самореалізація (саморозвиток) і служіння. Як правило, в бізнесі самореалізація є основним мотивом, а на держслужбі все-таки має бути служіння. «Нарцисизм» і популізм − основні хвороби української політики. Потрібно створювати нову моду − віддавати, служити, робити. Пам’ятаєте, як після «Помаранчевої революції» було модно поступатися дорогою… Розумієте? Потрібно виховувати своїх сучасних героїв.